Стосунки з Україною і загалом «східна політика» мають виразно другорядне значення для зовнішньої політики Польщі у пострадянський період порівняно з пріоритетом європейської та євроатлантичної інтеграції, відтак зміст стосунків Польща-Україна до великої міри визначається динамікою стосунків у трикутни-ку Україна-Польща-ЄС. Іншим обмежуючим фактором розбудови «стратегічного партнерства» Польщі з Україною у рамках східної політики була і залишається необхідність балансу-вати стосунки Польщі з пострадянськими державами з одного боку та з Росій-ською Федерацією з іншого.Єдиною життєздатною рамкою стратегічного партнерства відтак стала під-тримка Польщею України на шляху до членства в ЄС та НАТО, яка описується традиційною формулою «Польща як адвокат України». Попри збереження цієї рамки в офіційній риториці, її зміст останніми роками суттєво еволюціонував: пріоритет підтримки членства України в ЄС відійшов на другий план як довго-строковий, натомість посилився наголос на стабілізації країн сусідства і під-тримці їхнього демократичного розвитку. Зміщення пріоритетів від логіки членства до логіки стабілізації та підтримки демократичного розвитку створило своєрідну стратегічну пустку у стосунках України та Польщі, яка має своїм наслідком «двовекторність» поточних відно-син, де гарячий конфлікт навколо історичних питань (ідентичнісний вимір) спі-віснує з активною практичною співпрацею (безпековий вимір). Польща cвідомо реконцептуалізувала значення та зміст історичної політики в міжнародних відносинах та, зокрема, політики примирення з Україною. Ключо-вим в міждержавному діалозі стає питання, чи нарощування історичних сварок матиме негативний вплив на динаміку практичної співпраці, а чи розширення засягу і глибини співпраці на всіх рівнях подолає негативний вплив історичного дискурсу на двосторонні відносини